Сьогодні я хочу поділитися з вами рецептом печива, що можна зробити швиденько. Називається воно дуже символічно – «Хвилинка». Тісто тут найпростіше, а результат – ніжне, розсипчасте і таке смачнюче, що тарілка спорожніє ще до того, як ви встигнете заварити чай.
Інгредієнти:
- 280-300 г борошна
- дрібка солі
- 150 г вершкового масла (не менше 72,5%)
- 125 г сметани 15%
- 450 г повидла (у мене яблучне)
Приготування:
Для тіста мені знадобиться борошно. Я його вже просіяла – тут 280 грамів, і ще відміряла 20 грамів окремо. Це для того, щоб підсипати в кінці, якщо буде потреба. До борошна додаю щіпку солі. Масло обвалюю в борошні, натираю на великій тертці й одразу перетираю руками з борошном, утворюючи крихту. У центрі роблю заглиблення й вливаю сметану. Замішую спочатку лопаткою – до великої вологої крихти, а тоді вже руками. Збираю все в одну кульку. Борошно, що я відклала, зараз не підсипаю, краще вже на столі додам, якщо буде потрібно. Тісто м’яке, до рук не липне, але не зовсім однорідне – і це нормально. Я кладу його в пакет, щоб не підсихало, й залишаю на столі на 20 хвилин.
Повидло розминаю виделкою до однорідності й перекладаю у кондитерський мішок. Тісто вже настоялося – можна розкачувати. Робочу поверхню підпилюю борошном. Відрізаю половину тіста, другу знову кладу в пакет. Розкачую тоненько, 1,5–2 мм завтовшки. Зверху тісто не підсипаю, щоб краще склеювалося. А от коврик чи дошку трішки підпилюю, щоб легше катати.
Нарізаю тісто на квадратики 4–5 см. На кожен вичавлюю повидло по діагоналі – від кутика до кутика. Один вільний кутик змащую водою й склеюю з протилежним, добре придавлюю пальцями.
Склеєне печиво викладаю на деко. Духовку розігріваю до 200°С. Ставлю випікати хвилин на 14 – середній рівень, нагрів верх-низ, без конвекції. Тісто гарно підрум’янюється, а повидло всередині кипить, але не витікає.
Готове печиво я залишаю остигнути, тоді щедро присипаю цукровою пудрою. Викладаю шарами – печиво, пудра, знову печиво, знову пудра. Виходить ціла гора ніжного, розсипчастого печива. Печиво виходить таке смачне, що руку від нього відтягнути неможливо. Сідаєш пити чай – і тарілка зникає, наче й не було.
