Вчора питаю пані – переселенку з Луганщини, яка в мене мешкає, нащо вона тримає старий кнопковий телефон, який навіть не працює.
На свій сором, якось я трохи з підсмішкою їй це сказала.
– То єдине, що в мене залишилося з того життя, – відповіла – єдине, що я маю, що моє.
Не те, що дали волонтери, чи якісь інші добрі люди з жалости, а що було в мене давно.
Смішно, це моя єдина сімейна реліквія.
А ще там фотографії, щасливі, з часу, коли в мене був дім, життя, друзі, мої орхідеї, город, моя земля.
Я прикусила язика і вибачилася.
Сиджу оце зараз, снідаю з тарілки з золотими трояндочками, яка належала ще моїй прабабусі, вилкою, яка була улюблена татова, в хаті, де я народилася і де минуло моє дитинство і мені стало так гірко гірко від ситуації, від своєї дурної нечутливости, від того, що ця світла скромна жінка поневіряється чужими хатами, а своєї вже не матиме, разом із усіма сімейними цінностями, фотографіями, книгами і її орхідеями.
Будьмо чутливими до переміщених осіб.
До тих, чиї домівки під тимчасовою окупацією, будьмо чутливими і вирозумілими, бо ми, ті, що зараз у своїх власних хатах не уявляємо, яка це травма і біль втратити свій дім і усе попереднє життя.
(с) Устя Стефанчук
