Автор: Марина Сергеєва
Загибель військового для його родини жахливе горе. Втрата ж двох військових – трагедія, яку не можна описати жодними словами.
Саме таке нещастя сталося в сім’ї Костюків з Харківщини. На фронті загинуло двоє рідних братів: Володимиру було 27 років, Олексію – 26.
Що сталося з братами на фронті та як їхні родичі оговтуються після трагедії – у матеріалі Цензор.НЕТ.
Виросли у багатодітній родині
Полеглі воїни народилися на Харківщині. У родині Юрія (59 років) та Олени (55 років) Костюків зростало п’ятеро дітей: Вова був четвертим, а Олексій наймолодшим – п’ятим сином.
Найстарші Руслан (35 років), Анна (33 роки) і середня Людмила (32 роки) вже створили свої сім’ї, народили дітей. Згорьовані родичі зізнаються, що ані Володимира, ані Олексія вони не змогли б втримати вдома – настільки сильно брати любили Батьківщину, тому й стали на її захист. Нині за ініціативою старостату вулицю, на якій виросли брати, перейменували на їхню честь.
Один за одним поповнили лави Небесного легіону
Володимир був мужнім та спокійним, у нього були всі якості справжнього чоловіка. Народився 15 квітня 1994 року, служив в армії – спочатку старшим оператором-електриком, потім старшим солдатом. У зоні АТО служив стрільцем, отримав державну нагороду “Ветеран війни”. Потім ніс службу на посаді командира розвідувальної групи, мав позивний Вовк. Воював на сході країни, в Київській та Житомирській областях. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Олексій був добрим та мудрим, мав велике серце. Народився 11 квітня 1996 року, у професійному ліцеї отримав спеціальність “провідник пасажирського вагону”. Після закінчення строкової служби в Десні, що на Чернігівщині, працював завідувачем складу у Харкові. Пішов на фронт добровольцем.
Обороняв Богодухівський район на блокпостах, а потім служив зв’язківцем, стрільцем. Ризикуючи життям, брав участь в організації безперервного зв’язку між підрозділами батальйону в Золочеві (Харківщина), під Бахмутом та Кремінною. Любив тварин: на фронті годував собак, які приходили до військових. Знав анекдоти, жартував із побратимами, завжди знав, що відповісти та сказати людям.
Володимир приховував від рідні службу в АТО
Людмила, рідна сестра полеглих воїнів, розповідає, що для своєї доньки обрала хрещеним батьком брата Володимира, адже вони були дуже близькі: “У когось є своя подружка, а моїм найкращим другом був Вовчик. З ним можна було поговорити, довірити секрети, попросити поради. Навіть коли він був у АТО, ніхто, окрім мене, про це не знав!..”
Перша ротація тривала 9 місяців, друга – 6 місяців, третя – 3 місяці. До від’їзду в зону АТО Володимир проживав у Житомирі, а батьки на Харківщині, тому вони ні про що не здогадувалися. Лише після повернення з другої ротації, мати й батько дізналися, де був їхній син.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у чоловіка вже був бойовий досвід.
Настанова батька – триматися разом
Людмила пригадує: “Батько нам завжди говорив: “Родина – вона найближча”. Тож ми з сестрою і братами трималися разом. Кожен новий рік, кожен Великдень завжди з’їжджалися до батьків – це був закон!”
У день початку повномасштабного вторгнення перша людина, кому зателефонувала Людмила, був саме Володимир. А далі 15 березня, дослухавшись порад брата, разом із дітьми ризикнула виїхати з окупації в село до батьків.
Володимир умовляв Олексія не йти на фронт
Після початку великої війни до батьків приїхав і Олексій. Володимир хвилювався і за нього. Дізнавшись про те, що Олексій збирається на фронт, Володимир телефонував йому та вмовляв цього не робити: “Ти не розумієш, на що ти йдеш. Дуже важко відбирати чуже життя… Одного разу ми взяли в полон росіянина. Він показував фотографії на своєму телефоні – світлини дружини та дітей. Тоді я вперше задумався, як тяжко відібрати батька в дітей, навіть якщо це ворог…”
Утім Олексій не послухав і записався добровольцем. І відповів Володі: “Ти ж знаєш, що ми вдома не всидимо. Ми повинні допомогти і тобі, й іншим військовим”.
Старший брат Руслан також записався добровольцем і чекав своєї черги, коли його призвуть. Утім уже не призвали, бо загинув Володимир…
“Тату, твоя війна скінчилася, тепер – наша війна!”
У сестри загиблих воїнів лише одне пояснення, чому її брати загинули – “Тому що вони були сміливі!..” Коли почалося повномасштабне вторгнення, голова родини Юрій Костюк, якому тоді було 57 років, хотів стати на захист країни. Син Володимир тоді вже був на контрактній службі, а Олексій захотів піти добровольцем. Тоді батько сказав Олексію: “Я піду на фронт, а ти залишайся вдома, тут потрібен чоловік. Раптом доведеться виїжджати, ти вивезеш родину”.
На що Олексій відповів: “Тату, твоя війна скінчилася, тепер наша війна”.
Юрій Костюк воював у Афганістані, зазнав поранення, переніс 2 операції. Цю тему в сім’ї ніколи не обговорювали, Юрій завжди був закритою людиною – напевно, його сини Володимир та Олексій успадкували цю рису саме від нього, теж нічого не розповідали про службу.
Остання розмова: Вова обіцяв, що з ним все буде добре і він повернеться
Востаннє рідні розмовляли з Володимиром по телефону 19 березня 2022 року. Коли він телефонував напередодні, в голосі відчувалася тривога. Потім побратими розповіли сім’ї, що Володимир тоді розумів, на яке надважке завдання згодом піде.
19 березня сестра Людмила повідомила Володимиру, що їй з дітьми вдалося виїхати з окупованого Куп’янська. Рідня прохала, щоб Володимир поводився обережно. Батько давав настанови, щоб син насамперед думав, а потім робив, був мудрим.
А сам Володимир попросив, що мати напекла йому пиріжків і відправила поштою. Утім вийшло так, що ті пиріжки були спечені на його похорон… Після отриманої звістки про загибель сина згорьована жінка зареклася будь-коли в житті пекти пиріжки…
А ще під час останньої розмови рідним запам’яталася його фраза: “Зі мною все буде добре, я повернуся…”.
Того ж вечора у Людмили було погане передчуття, а пізніше їй стало дуже зле. Батьки хотіли викликати швидку. Тоді всі подумали, що все це через її втечу із окупації. Утім насправді це було передчуття біди, яка насувалася. Адже брат був занадто несхожий на себе під час останньої розмови…
Наступного дня Володимир загинув. Ось що старшина розповів його сестрі: “Наші бійці почули вибухи і почали розбігатися нарізно, однак Володю це не врятувало від загибелі… Ззаду його тіло було повністю посічено уламками – хіба що окрім тієї частини тулубу, де був бронежилет…”
Олексій пообіцяв помститися за брата
Людмила зізнається, що родичі боялися порушувати тему смерті Володимира, бо для батьків це було вкрай важко. При згадці про Володимира згорьовані мати й батько постійно плакали. “Батько намагався десь заховатися та поплакати, бо “чоловіки ж не плачуть”!.. Мати ж закрилася в собі, перестала взагалі спілкуватися з людьми та кудись виходити”, – згадує Людмила.
У день поховання брата Олексій приїхав зі служби – його відпустили лише на 1 день. Він дуже тяжко переніс втрату рідної людини, реагував зі злістю – у нього була жага помсти. На похороні Олексій пообіцяв: “Я за Вовчика піду і помщуся!..”
Батько намагався стримати сина: “Думай, що ти говориш. Ти зараз в такому стані, що потрібно стримуватися. Помста до хорошого не приведе…”
Після загибелі брата Олексій не став звільнятися зі служби
Після того, як рідний брат загинув на фронті, Олексій міг звільнитися зі служби. Але чоловік цього не зробив – просто не захотів. Сестра згадує, як усі родичі його вмовляли: “Ми йому про це казали, емоційно та морально тиснули на нього, що не переживемо ще одну втрату! Говорили: “Подумай про нас!”. Але він тоді відповів: “Я багато чого побачив на фронті, важко від цього відійти…” Він поховав багато побратимів…
За сумісництвом Олексій займався ще й волонтерською діяльністю. У нього була можливість час від часу приїжджати додому, де близькі допомагали йому закупляти продукти харчування, які він постачав у прикордонні місця дислокації. Йому було шкода цивільних, які жили в прикордонних містах. Там у людей не було ані світла, ані води, і на початку повномасштабного вторгнення туди мало хто завозив продукти харчування. Майже половину військової зарплатні Олексій витрачав на закупівлю харчів та повербанків. А сестра із мамою вдома готували їжу для різних підрозділів. Військові ж ділилися з цивільними продуктами харчування – возили їм їжу. Однак декому з цивільних було соромно брати їжу у військових. Особливо Олексію запам’ятався один пенсіонер, який звернувся до воїнів: “Хлопці, це ми вас повинні годувати, а не ви нас!..”
Перед загибеллю Олексій приїздив додому у відпустку
Перед тим, як не стало Олексія, він приїжджав додому у відпустку. Родичі побачили, що він, молодий хлопець, частково посивів!.. Рідня розуміла, що відбулися невідворотні зміни – Олексій змінився, став більш замкнутий. Ані він, ані загиблий Володя не ділилися тим, що відбувалося на фронті: “Ця інформація не для цивільних”. А може, оберігали сім’ю від додаткових хвилювань…
Одна з небагатьох речей, яка тоді порадувала чоловіка – катання на санках. Вочевидь Олексій хотів згадати дитинство, тому заохотив дорослих родичів піти разом покататися на санках!.. Олексій пробув удома 10 днів. Коли він рано вранці повертався на службу, мати з батьком пішли його проводжати. Сестри ж лишилися удома, розповідає Людмила: “Щоразу, коли Олексій приїжджав та їхав, ми його зустрічали та проводжали, обіймали. А того дня, коли він востаннє поїхав, я чомусь не змогла встати його провести. Я в цей час не спала, але ані я, ані сестра не пішли його проводжати. Ми не хотіли з ним прощатися… Ми розмовляли про це з сестрою – у нас є почуття провини за те, що ми з ним не попрощалися…”
Як загинув Олексій
2 січня 2023 року Людмила запитала у брата як його справи. Він відповів, що все добре та пообіцяв вийти на зв’язок 3 січня. Утім тривала цілковита тиша…
Той день для сім’ї вже був тривожний, усі переживали. Рідні почали писати і телефонувати Олексію, однак він не відповідав. Закрадалися думки про те, що він “трьохсотий”, адже повірити у те, що його не стане, сім’я не могла…
Увечері Людмила зателефонувала старшому брату Руслану і попросила його зв’язатися з побратимами Олексія й дізнатися, чому він не відповідає: “Я боялася ще раз почути, що брата немає… Бо раніше я вже почула таку фразу від старшини про загиблого Володимира. Хвилин через 40 приїхав брат Руслан. Я відчинила двері і побачила, що він плаче. Так я зрозуміла, що Олексія більше немає…”
Виявилося, що Олексій потрапив під ворожий обстріл поблизу селища Зарічне, що на Донеччині. Людмила ділиться: “У Олексія було осколкове поранення в шию. Ми так зрозуміли, що це була миттєва смерть…”
Як батьки пережили смерть другого сина
Здоров’я матері й батька загиблих воїнів суттєво погіршилося. Людмила розповідає: “Після загибелі Володимира батьки були на таблетках. А після загибелі Олексія стало ще гірше. Тато постійно приховував, коли йому ставало зле. Але ж ми бачили, що кудись зникають таблетки від болю в серці – це він їх вживав! Мати була в дуже тяжкій депресії. Вона готувала загиблим синам їжу та майже щодня носила їм на цвинтар. Розмовляла з ними, їй важко було… Ми думали, що не виведемо її з цього стану. Але вона потрошку стала відходити – почала відволікатися на піклування про онуків. Ми возили її в церкву, з нею дуже довго спілкувався священик. Казав, що їй потрібно відпустити душі загиблих синів, не потрібно їх тут затримувати…”
У міській раді батькам загиблих воїнів пропонували надання психологічної допомоги, але подружжя відмовилося спілкуватися з психологом. Найкраща розрада для згорьованої пари – живі діти та онуки.
Володимир та Олексій сняться майже усім родичам. Спершу Володимир приходив до сестри уві сні мовчки та показував пальцем, щоб вона не плакала. Матері ж снилося, як він танцює з дівчиною в саду. А от Олексій пригощав матір уві сні цукерками…
Руслан – старший брат полеглих воїнів – зайнявся волонтерством. Сестри Людмила та Анна допомагають родичам на передовій. А ще помагають старості робити меморіальну дошку на честь Олексія та Володимира і ще двох полеглих військовослужбовців.
Мрії, що не збулися
На жаль, покійні Володя та Олексій не встигли відчути радість батьківства. Натомість у них лишилися наречені – кохана Володі також військовослужбовиця. Вони проживали разом, планували весілля.
Що ж до Олексія, то зі своєю обраницею він познайомився вже під час повномасштабного вторгнення. Людмила згадує: “Брати завжди дивилися на нас, старших, і мріяли створити свої родини, свій сімейний затишок. Ми навіть не могли подумати, що з ними буде так…”
А ще Людмила розповідає про одне захоплення, яке було у загиблих братів та їхнього батька: “Наш тато досі займається футболом, хоч йому і 59 років. І брати теж любили грати у футбол. Вони завжди мріяли, щоб в селі було футбольне поле, щоб у місцевих дітей була можливість пограти в футбол. Коли Олексій працював у Харкові, вони з колегами та друзями ходили на площадку стадіону “Металіст” пограти в футбол. А Володимир вболівав за команду “Металіст”.
“До повномасштабного вторгнення у нас все було добре. Може хтось із родичів колись жалівся, що в нього щось не виходить. Але то були несуттєві проблеми. А потім я зрозуміла, що найбільший біль -це три жмені землі на прощанні з рідною людиною. Як би хотілося повернути той щасливий час, коли всі були живі – зібрати разом всю родину!..
Якщо вже Володимир та Олексій віддали свої життя за Україну, хочеться, щоб ця втрата не була марною. Якщо вони боролися, то і ми не маємо права опускати руки!
Потрібно цінувати життя – жити треба просто зараз і не відкладати усе на потім, як це робили ми. Треба більше цінувати близьких, тому що сьогодні ти живеш, але не знаєш що буде завтра…”, – вважає сестра полеглих воїнів.
Марина Сергеєва, для Цензор. НЕТ Джерело
