Я завмер, щойно їх побачив.

Маленькі, темні, покручені фігури чіплялися до запиленої підлоги біля мого ліжка.

Вони виглядали як крихітні трупики, наполовину приховані під волоссям і брудом, ніби щось тихо розкладалося прямо там, де я сплю.

На мить мені здалося, що у моїй власній спальні розгортається фільм жахів. Форми були жорсткими, закрученими та тривожно органічними, і чим довше я дивився, тим тривожнішими вони ставали.

Я уявляв собі зараження, хвороби чи щось набагато гірше, що ховається зовсім поруч. Хоч я був виснажений, я ніяк не міг лягти й вдати, що не бачив цього.

Лише після ретельного їх вивчення та проведення деяких досліджень таємниця розчинилася в чомусь дивно буденному.

Це були не гниючі шкідники чи ознаки прихованої загрози, а висохлі рештки старих гусениць, давно мертвих і з часом повільно загорнутих у пил і шерсть.

Страх зник, його місце зайняло полегшення та дивний смуток за цими забутими маленькими життями.

Тієї ночі, після того, як я все прибрав, моя кімната здалася світлішою — доказ того, що іноді найстрашніші відкриття лякають лише доти, доки ми їх не зрозуміємо.