Перший день закінчився криком.

Дванадцятирічний хлопчик упав на землю, побитий не хворобою чи насильством, а тихим потоком, якому ніхто не міг зашкодити.

Одне невдале рішення. Один крок. Одне втрачене життя. Паніка поширилася вулицями.

Щойно двері шведської допомоги зачинилися, життя батьківщини розділилося на «до» і «після».

Порожня дитяча кімната, недороблений шкільний рюкзак, звук голосів у шкірі

Тепер удома я почуваюся так, ніхто мені не дзвонить: чому ти нікого не знаєш, чому ти нікому не довіряєш?

Монітори методично переходять від розетки до розетки, підключаючи кабелі, перевіряючи розетки, шукаючи саме ту точку, де інші пристрої перестають працювати та вимикаються.

Навколо них сусіди тихенько викликають електриків, вмикають електроприлади та з тривогою дивляться на обшарпані кабелі, яких раніше не помічали.

Влада зростає до неймовірних розмірів проханням, розміщеним на шкірі мерехтині, страусиній шкірі, теплій свічковій шкірі, як і раніше, а не до беззахисності.