— Та пішли ви всі кудись подалі! — Юля жбурнула сковорідку в мийку так, що бризки жиру розлетілися по всій стільниці. — От знай! Я жодного твого родича не пропишу у своїй квартирі! Чи не дочекаєтеся!

Сергій завмер у дверях, тримаючи в руках телефон. На тому кінці дроту хтось усе ще щось говорив, але слова тонули у дзвоні розбитої тарілки, яку Юля випадково зачепила ліктем.

— Юль, ти що твориш? Мама просто…

— Твоя мама просто хоче перетворити мою квартиру на комуналку! — Юля розвернулася до чоловіка, червоне обличчя від гніву. — Спершу двоюрідна сестра на два місяці, потім племінник на півроку, а тепер що? Тітка Зінаїда з онуками?

У коридорі почулися кроки. Тамара Іванівна з’явилася на кухні у своєму вічному махровому халаті, волосся скручене в тугий пучок. Вона окинула поглядом розгром і цокнула язиком.

— Юленько, люба, ну що ти так засмучуєшся? — голос свекрухи був медовий, але в очах танцювали злі вогники. — Це ж сім’я. Рідні люди.

— Рідні для вас, Тамара Іванівно. А для мене — чужі дармоїди!

Сергій швидко поклав слухавку і став між жінками:

— Досить! Обидві! Мати, йди до себе. Юля, заспокойся.

— Не смій мені вказувати! — Юля розгорнулася до Сергія. — Ти взагалі колись востаннє комуналку платив? А? Чи думаєш, гроші зі стелі падають?

Тамара Іванівна сіла за стіл і дістала з кишені халата пачку насіння. Почала клацати, не поспішаючи, з явним задоволенням спостерігаючи за виставою, що розгортається.

— Мати, навіщо ти лізеш? — Сергій потер лоба. — У нас і так проблем вистачає.

— Я не лізу, синку. Я мешкаю тут. І маю право висловити свою думку.

— Жодного права у вас немає! — Юля схопила рушник і почала люто витирати стільницю. — Квартира моя! Я її купувала! Я за неї плачу!

— Ага, — сказала Тамара Іванівна, — купувала. А чоловік тобі що зовсім не допомагав? І дитину хто виховував, поки ти по офісах бігала?

Ось воно. Хворе місце. Юля завмерла, рушник у руках.

— Мам, не треба, — тихо сказав Сергій.

— А чого не треба? Правду казати? — Тамара Іванівна встала, лушпиння від насіння посипалося на підлогу. — Я півжиття на ногах стою через твою доньку. Безсонні ночі, хвороби, садок-школа-секції. А тепер що? Викинути мене надвір?

Юля повільно обернулася. Обличчя було білим, тільки губи тонкою червоною лінією.

— Ніхто вас не викидає. Але й перетворювати мій будинок на прохідний двір я не дозволю.

— Твій дім? — Тамара Іванівна зробила крок ближче. — Ану скажи мені, розумна, хто тобі початковий внесок давав на іпотеку? Хто?

Сергій замружився. Ось тепер почалося по-справжньому.

— Давали, — тихо сказала Юля. — І я вам усе повернула. До копійки.

— Повернула? — засміялася свекруха. — Двісті тисяч карбованців? Коли це було?

— Мати, годі! — гаркнув Сергій.

— А що вистачить? Я що, неправду говорю? Чи думаєш, я забула?

Юля поставила сковорідку на плиту. Руки тремтіли, але голос був рівним:

— Добре. Давайте чесно. Тамаро Іванівно, ви хочете, щоб я прописала вашу тітку Зінаїду з онуками?

— Хочу.

— Надовго?

— А це яка різниця? Люди у біді. У них квартиру затопило.

— Зрозуміло. — Юля кивнула. — Сергію, а ти хочеш?

Чоловік промовчав, дивлячись у підлогу.

— Відповідай, — Юля зробила крок до нього. — Це твоя сім’я, твоє рішення.

— Я… не знаю. Може, справді допомогти треба?

— Чудово. — Юля зняла з гачка ключі від квартири і поклала їх на стіл перед свекрухою. — Ось ключі. Прописуйте когось хочете. Тільки я тут не живу.

— Юль, ти що робиш? — Сергій схопив її за руку.

— Те, що мала зробити давно. — Вона звільнилася. — Катя у подруги на дачі до неділі. Заберу її звідти, і ми поживемо у мами.

— Юлю, не дури! Куди ти підеш?

— А тобі яка справа? — Вона вже вдягала куртку. — Ти ж сім’ю вибрав. Живи з нею.

Тамара Іванівна мовчки дивилася на ключі. Раптом щось змінилося в її обличчі.

— Юленько, ти того… не гарячкуй. Може, й справді поквапилися ми…

— Пізно, Тамара Іванівно. — Юля застебнула куртку. — Ви самі сказали — це ваш дім. Ну і живіть у ньому.

Двері грюкнули. Сергій і мати залишилися вдвох на кухні, дивлячись на ключі.

— Ну й дурепа, — першою порушила мовчання Тамара Іванівна. — Істеричка чортова. Добре, що показала своє справжнє обличчя.

— Мати, заткнися! — гаркнув Сергій, хапаючи ключі зі столу. — Ти задоволена? Сім’ю зруйнувала!

— Я? — Тамара Іванівна сплеснула руками. — Та глянь на себе! Ганчірка! Дружина тобі ставить ультиматум, а ти мовчиш як риба!

— А що я мав сказати? А? — Сергій розвернувся до матері. — Ти ж знаєш, що вона має рацію! Спочатку Мілка півроку жила, потім твій племінник Денис із дівчиною своєю…

— Це родичі! Сім’я!

— Це нахлібники! — уперше за довгі роки Сергій підвищив голос на матір. — І ти це чудово знаєш!

Тамара Іванівна зблідла, опустилася на стілець.

— Сергію… синку… ти ж не можеш так зі мною розмовляти…

— Можу. І буду. — Він схопив телефон і набрав номер. — Зінаїде Петрівно? Це Сергій. Ні, нічого не вийде з пропискою. Вибачте.

— Сергію, що ти робиш? — зашипіла мати.

— Те, що мав зробити давно. — Він поклав люльку і подивився на матір. — Досить, мам. Досить.

Телефон у руках Сергія задзвонив. На екрані висвітлилося: «Зінаїда Петрівна».

— Не бери, — прошепотіла Тамара Іванівна.

Сергій натиснув кнопку відхилення виклику. Але телефон задзвонив знову. І знову.

— Та що вона, збожеволіла? — Сергій нарешті відповів. — Алло?

— Сергію! — у слухавці закричав істеричний жіночий голос. — Ти що, зовсім нахабнів? Як це не вийде? Ми вже зібрали речі!

— Зінаїде Петрівно, я ж пояснив…

— Нічого ти не пояснив! Де тамара Іванівна? Дай їй люльку!

Сергій простяг телефон матері. Та неохоче взяла слухавку:

— Зіна, люба…

— Що за нісенітниця? — голос був такий гучний, що Сергій чув кожне слово. — Ти ж сама дзвонила! Казала, що все вирішено!

— Зіна, розумієш, Юля проти…

— А мені начхати на твою Юльку! Ми з дітьми залишилися на вулиці! Квартира затоплена, жити нема де!

— Зін, але ж я не можу змусити…

— Можеш! І винна! Чи ти забула, хто тобі в дев’яносто третьому гроші давав, коли Сергійко хворів? А?

Тамара Іванівна втиснула голову в плечі. Сергій насторожився.

— Які ще гроші? — Він узяв трубку з рук матері. — Зінаїдо Петрівно, про що ви кажете?

— А ти в матусі спитай! — прокричала тітка. — Запитай, звідки в неї гроші на твоє лікування взялися! І на твій інститут! І на весілля!

Сергій повільно подивився на матір. Та відвернулася до вікна.

— Мамо?

— Потім поговоримо, синку…

— Ні, зараз! — Сергій притис трубку до вуха. — Зінаїде Петрівно, поясніть до пуття!

— Та п’ятдесят тисяч доларів я їй дала! П’ятдесят! У дев’яносто третьому! Коли долар по тисячі карбованців коштував! На твоє лікування у Німеччині!

У Сергія потемніло в очах. Він опустився на стілець.

— Мамо… це правда?

Тамара Іванівна мовчала.

— І не лише це! — продовжувала репетувати Зінаїда у слухавці. — Інститут твій хтось оплачував? Гуртожиток? А машину першу, хто купував?

— Мам, відповідай! — Сергій схопив матір за плече.

— Так… ну правда… — прошепотіла Тамара Іванівна. — Але ж я все віддала! Поступово!

— Коли віддала? — Зінаїда явно чула розмову. — Востаннє рік тому п’ятдесят тисяч карбованців перевела! Копійки! А винна мільйони!

Сергій поклав трубку на стіл і ввімкнув гучний зв’язок.

— Зінаїдо Петрівно, скільки мама вам винна? Точно?

— Два мільйони вісімсот тисяч карбованців. За нинішнім курсом. Плюс відсотки за 30 років.

— Мамо… — Сергій глянув на Тамару Іванівну. — Чому ти мені не сказала?

— Я… я думала… може, забуде…

— Забуду? — Закричала Зінаїда. — Я півжиття на вас орала! На заводі горбатилась, щоб твоєму синкові освіту дати! А тепер що? Внуки мої на вулиці ночуватимуть?

У передпокої грюкнули двері. Почулися кроки.

— Юля повернулася? — зраділа Тамара Іванівна.

До кухні увійшла висока худа жінка років п’ятдесяти з двома підлітками.

— Тіто Томо? — здивовано спитала вона. — А де Зінаїда Петрівна? Вона ж сказала, що все вже вирішено.

Сергій глянув на екран телефону. Зв’язок обірвався.

— Мілка? — прошепотів він. — Ти звідки?

— Як звідки? Зінаїда Петрівна дала ключі. Сказала, що тітка Тома домовилася. — Милка оглянула кухню. — А де господиня? Юля ваша?

— Пішла, — похмуро відповів Сергій.

— Як пішла? — Мілка поставила сумки на підлогу. — Зовсім чи що?

Телефон знову задзвонив. Цього разу дзвонила вже інша тітка – Валентина Сергіївна.

— Сергію! Ти там що твориш? Зіна мені дзвонила, ридає! Говорить, ти їх вигнав!

— Я нікого не виганяв…

— А Мілка з дітьми де? Вона вже поїхала до вас!

Сергій подивився на речі у передпокої, на дітей, які розгублено тулилися до матері, на свою матір, яка затуляла обличчя руками.

— Валентино Сергіївно, я передзвоню, — і вимкнув телефон.

Але той одразу задзвонив. І знову. І знову.

— Мам, — тихо сказав Сергій. — Що ти наробила?

Але відповісти Тамара Іванівна не встигла. У двері знову зателефонували. Довго, наполегливо.

— Я не відчиню, — сказав Сергій.

— Дядю Сергію, — підліток років чотирнадцяти смикнув його за рукав. — А можна в туалет? Ми зранку в дорозі.

— Іди, звісно, ​​— втомлено махнув рукою Сергій.

Дзвінок у двері не припинявся. Мілка нервово смикала ручку сумки:

— Слухай, Сергію, може, то Зінаїда Петрівна приїхала? Вона ж обіцяла на обід під’їхати.

— Яка ще Зінаїда Петрівна? — Сергій відчув, як у нього починає боліти голова.

— Ну як яка? Хазяйка квартири на Садовій. Вона сказала, що з вами домовилася про обмін.

— Про обмін? — перепитав Сергій.

— Ну, так. Ми до вас, а Юля до неї. Тимчасово, доки наш ремонт не закінчиться.

Сергій повільно обернувся до матері:

— Мамо. Скажи мені. Що ще ти обіцяла?

Тамара Іванівна схлипнула:

— Я думала… ну ж я не знала, що Юлька так відреагує…

Дверний дзвінок замовк, зате пролунав звук ключа, що повертається в замку.

— О боже, — прошепотів Сергій. — У них ключі.

До передпокою увійшла повна жінка років шістдесяти з величезною сумкою через плече. За нею слідом протиснувся чоловік із двома валізами.

— Тамарочка! — радісно вигукнула жінка. — Ну, нарешті! А ми вже думали, адресу неправильну дали!

— Зінаїда Петрівна… — пробелькотіла свекруха.

— А де ваша Юленька? Познайомитись хочу. Чула, така господарська! — Зінаїда оглянула кухню. — Ой, а що тут трапилося? Посуд битий…

— Тітонько Зіно! — Мілка кинулася до жінки. — Я думала, що ви не приїдете!

— Як не приїду? Родичів покинути? Ніколи! — Зінаїда обняла Мілку. — А ви, юначе, — вона повернулася до Сергія, — мабуть, Сергію? Мамочка стільки про вас розповідала!

Сергій стояв, не знаючи, що сказати. Чоловік за спиною Зінаїди поставив валізи і простяг руку:

— Борис Кузьмич, чоловік. Дуже приємно. Вибачте за вторгнення, але ситуація, знаєте, форс-мажорна.

— Та яке там вторгнення! — Замахала руками Зінаїда. — Ми ж сім’я! Тамарочко, покажеш, де ми розташуємось?

— Зін, я… — почала Тамара Іванівна, але телефон знову ожив.

На екрані висвітлилося: «Валентина Сергіївна».

— Не беріть, — швидко сказала Зінаїда. — Вона зранку дзвонить, істерить. Каже, племінника влаштувати ніде.

— Якого ще племінника? — у Сергія сів голос.

— Та Ігорка. Вашого двоюрідного брата. З армії повернувся, роботи немає, знімати нема чим. Думали, може, і він до вас на тиждень…

Сергій відчув, що втрачає свідомість. Він дістав телефон, відкрив контакти та знайшов номер Юлі.

— Сергію, що ти робиш? — стривожилась мати.

— Те, що мав давно. — Він натиснув на виклик.

Декілька гудків. Потім знайомий голос:

— Алло.

— Юль, це я.

— Що тобі потрібне?

— Юль, пробач. Ти мала рацію. Повністю права.

— Сергію, я зайнята. Якщо хочеш щось сказати, кажи швидко.

У фоні лунали голоси, сміх. Мабуть, Юля справді була у мами.

— У нас удома зараз чоловік сім. З речами. Зінаїда з чоловіком, Мілка з дітьми. Мати обіцяла всім прописку, житло, обмін квартир. Юль, я божеволію.

Мовчання.

— Юль?

— Я тебе слухаю.

— Допоможи мені. Я не знаю, що робити.

— А твоя матуся що каже?

— Плаче. Каже, що все з найкращих спонукань.

— Зрозуміло. — Голос Юлі був холодний. — А що ти хочеш?

— Хочу, щоби ти повернулася. Хочу, щоб ми розібралися із цим разом.

— Разом? — у голосі з’явилися нотки іронії. — А що змінилося? Тамара Іванівна так само вважає, що квартира її? Родичі так само впевнені, що їм усі винні?

— Юль …

— Сергію, а скажи мені чесно. Чи ти готовий поставити цих людей на місце? Готовий сказати матері, що вистачить маніпулювати?

Сергій глянув на кухню, де Зінаїда вже розпаковувала сумку, дістаючи звідти каструлі та банки з консервами. Борис Кузьмич вивчав розклад електричок, мабуть плануючи завтрашні поїздки. Милка укладала дітей на диван у вітальні.

— Готовий, — тихо сказав він.

— Тоді починай. А я подумаю, чи варто повертатись.

— Юль, почекай …

Але слухавка вже мовчала.

Зінаїда підійшла до Сергія з каструлею в руках:

— Синку, а де тут у вас плита вмикається? Борщець розігріти треба. Ми свого домашнього привезли, не хотіли вас обтяжувати.

Сергій глянув на каструлю, потім на задоволене обличчя тітки, потім на матір, яка винувато знизувала плечима.

— Зінаїде Петрівно, — повільно сказав він. — Сідайте. Нам треба поговорити.

— Про що говорити, синку? — Зінаїда поставила каструлю на плиту і почала шукати вимикач. — Ми ж усе обговорили із Тамарочкою. Тимчасово, поки ремонт, нікого не стискаємо…

— Стоп. — Сергій підвівся між тіткою та плитою. — Ніхто нічого не обговорював. Мати обіцяла те, чого не може дати.

Зінаїда випросталася, в очах з’явився сталевий блиск:

— Як це не може? А гроші мої де? Тридцять років чекаю!

— Які гроші? — З вітальні виглянула Мілка. — Тіто Зіно, ви про що?

— Про те, що твоя дорога тітка Тома мені винна майже три мільйони рублів, — чітко промовила Зінаїда. — І замість грошей запропонувала пожити у сина. Чесний обмін, так би мовити.

Борис Кузьмич відклав розклад:

— Зін, може, не при дітях?

— А що за дітей? — Розвернулася до чоловіка Зінаїда. — Нехай знають, які у них родички! Беруть у борг, а потім тридцять років відмазують!

Сергій відчув, як гнів підступає до горла:

— Зінаїде Петрівно, навіть якщо це правда, ніхто вас не запрошував сюди жити. Це моя квартира, моя дружина квартира. І ми маємо право вирішувати, кого тут прописувати.

— Твоя квартира? — Зінаїда засміялася. — Ану скажи мені, розумнику, на які гроші купувалась ця квартира? Звідки у твоєї матусі внесок початковий внесок?

— Зіна, не треба, — прошепотіла Тамара Іванівна.

— Треба! Нехай син знає правду! — Зінаїда підійшла до Сергія впритул. — Двісті тисяч карбованців, які твоя мати дала на квартиру, це мої гроші! Які я їй позичила у дві тисячі сьомому!

У Сергія земля пішла з-під ніг.

— Мамо… це правда?

Тамара Іванівна закрила обличчя руками та закивала.

— І не лише це! — продовжувала Зінаїда. — Машину твою першу хтось купував? Хто оплачував весілля? Лікування у клініці?

— Досить! — гаркнув Сергій. — Навіть якщо це так, це не дає вам права…

— Дає! — перебила його Зінаїда. — Ще як дає! Я півжиття на вас витратила! А тепер що? Викинути мене, як собаку?

У цей момент у двері знову зателефонували. Довго, вибагливо.

— Це хто? — Простогнав Сергій.

— Мабуть, Ігоре, — сказала Мілка. — Валентина Сергіївна обіцяла його сьогодні привезти.

— Якого ще Ігоря?

— Та вашого племінника. Він з армії повернувся, роботи немає.

Сергій схопився за голову:

— Мамо! Ти всю рідню сюди покликала?

— Я не покликала… просто… допомогти хотіла…

Дзвінок не припинявся. Борис Кузьмич підвівся:

— Я відчиню, чи що?

— Не смійте! — гаркнув Сергій і сам пішов до дверей.

За дверима стояли молодий хлопець у джинсах та куртці та жінка середнього віку з пакетами.

— Сергію! — Зраділа жінка. — Це Валю, пам’ятаєш мене? А це Ігорьок, твій двоюрідний братик!

— Привіт, брате, — хлопець простяг руку. — Чув, ти нас дати притулок на якийсь час?

— Я нікого більше не впускаю! — Вибухнув Сергій. — Валентино Сергіївно, хто вам сказав, що можна сюди приїжджати?

— Як хто? Тамара Іванівна ж дзвонила! Казала, що місце є, що Юля згодна…

— Юля пішла з дому! — закричав Сергій. — Пішла! Через таких ось родичів!

Валентина розгублено кліпнула:

— Як пішла? Зовсім?

— Зовсім! І правильно зробила!

— Сергію, що ти репетуєш? — із кухні виглянула Зінаїда. — Валю! Ігорець! Проходьте, рідні!

— Не проходьте! — Заблокував двері Сергій. — Ніхто нікуди не проходить!

— Дядьку Сергію, — Ігор спробував протиснутися повз. — Ну, не будь жадібною. Нам же нікуди подітися.

— А мені яка справа? — Сергій не пропускав парубка. — Іди до матері, живи там!

— У мами однокімнатна, місця немає, — втрутилася Валентина. — Сергію, ну що ти як чужий? Ми ж рідні!

— Родня? — Сергій відчув, що втрачає контроль. — А де ви були, коли я мав проблеми? Коли грошей на лікування не вистачало? Коли дружину до лікарні забирали?

— Сергію, ми ж не знали…

— Знали! Усі знали! Але ж допомагати ніхто не поспішав! А тепер що? Тепер я всім винен?

У кухні щось задзвеніло. Потім почувся обурений Зінаїдський голос:

— Борисе! Ти що твориш? Це ж кришталь!

— Я нічого не чіпав! — озвався чоловік. — Саме впало!

Сергій замружився. У передпокої стояли двоє з сумками, у кухні розбивався посуд, у вітальні діти включили телевізор на повну гучність, а мати плакала, сидячи на табуретці.

Він дістав телефон і знову набрав номер Юлі.

— Алло? — голос був насторожений.

— Юлі, вони мене оточили. Їх уже чоловік із десять. Допоможи.

— Хто такі?

— Родичі. Усі, кого мати знає. Вони кажуть, що мати їм винна мільйони, і тепер хочуть тут жити.

— А що ти їм сказав?

— Сказав, що не пущу. Але ж вони не слухають. Один уже тарілки б’є, інші влаштовують дітей.

Пауза.

— Юль?

— Сергію, а ти готовий викликати поліцію?

— Поліцію? — перепитав він голосно.

Усі розмови у квартирі миттєво стихли.

— Так, поліцію. Якщо вони не хочуть йти добровільно.

Сергій подивився на обличчя у дверях. Валентина зблідла, Ігор насупився, з кухні визирнула стривожена Зінаїда.

— Готовий, — твердо сказав Сергій у слухавку.

— Тоді викликай. А я зараз приїду.

Сергій прибрав телефон та набрав 102.

— Сергію, ти що робиш? — злякано прошепотіла Валентина.

— Те, що мав зробити годину тому, — він чекав, поки дадуть відповідь. — Алло? Поліція? Так, мені потрібне вбрання. Незаконне проникнення у житло.

— Сергію, зупинись! — Зінаїда вискочила з кухні. — Ми ж родичі!

— Родичі не ломляться в чужі квартири із валізами, — холодно відповів Сергій, продовжуючи говорити у слухавку. — Так, вони відмовляються залишати житло. Погрожують. Псують майно.

— Ми не загрожували! — обурився Ігор.

— А хто сказав «не будь жадібною»? Хто розбив тарілки?

— Сину, припини, — Тамара Іванівна встала з табуретки. — Це сімейні справи, навіщо поліцію…

— Сімейні справи? — Сергій розвернувся до матері. — Мамо, ти подивися довкола! Ти перетворила мій будинок на вокзал! Через тебе дружина пішла! Через тебе я тридцять років жив у боргах, яких не робив!

— Я хотіла якнайкраще…

— Ні! — гаркнув Сергій. — Ти хотіла всім сподобатися! За чужий рахунок! За мій рахунок!

У передпокої почулися швидкі кроки. Двері відчинилися, і увійшла Юля. Волосся розпатлане, очі горять, у руках ключі та якісь папери.

— Так, — сказала вона, оглядаючи присутніх. — Хто тут найголовніший?

— Юленько! — Зраділа Зінаїда. — Нарешті познайомимося! Я Зінаїда Петрівна, ми тимчасово…

— Жодного тимчасово! — Перебила Юля. — Ви хто такі і на якій підставі у моїй квартирі?

— Ми родичі! Тамара Іванівна запросила!

— Тамара Іванівна тут не господарка, — Юля розгорнула папери. — Ось довідка з Росреєстру. Власник квартири – я. Тільки я. І я вимагаю, щоб ви негайно покинули мою оселю.

— Дівчинко, ти не розумієш, — почала Валентина. — У нас ситуація складна…

— Мене не цікавить ваша ситуація, — сказала Юля. — Мені цікаво одне, коли ви звідси підете.

— А борги? — не вгамувалася Зінаїда. — Твоя свекруха мені три мільйони винен!

— Ваші претензії до Тамари Іванівни. Звертайтеся до суду. А з моєї квартири — геть.

— Юль, — тихо сказав Сергій. — Дякую, що приїхала.

— Поки що рано дякувати, — вона пильно подивилася на нього. — Спочатку розберемося із цим цирком.

У двері зателефонували. Сергій відкрив — на порозі стояли двоє поліцейських.

— Ви викликали вбрання?

— Так, це я, — Сергій показав на людей, що зібралися в передпокої. — Ці люди самовільно проникли у квартиру та відмовляються її покидати.

Старший лейтенант дістав блокнот:

— Документи на квартиру є?

Юля простягла довідку з Росреєстру та паспорт.

— А у вас, — поліцейський звернувся до Зінаїди, — є документи, які б підтверджували право знаходитися тут?

— Ми родичі! — Заголосила жінка.

— Спорідненість не дає права на самовільне вселення, — сухо відповів лейтенант. — Збирайте речі.

— Як же так? — сплеснула руками Валентина. — Ми ж домовлялися!

— З ким домовлялися? — Запитала Юля.

— З Тамарою Іванівною!

— Тамара Іванівна не має права розпоряджатися чужою власністю. — Юля обернулася до свекрухи. — І ви це добре знали.

Тамара Іванівна опустила голову.

— Так, — поліцейський глянув на годинник. — Даю десять хвилин на збори. Потім складатимемо протокол про самоврядність.

Почалася суєта. Зінаїда заголосила про те, що це несправедливо, Валентина намагалася щось пояснити дітям, Борис Кузьмич мовчки складав валізи.

— Юль, — Сергій підійшов до дружини. — Вибач мені. За все.

— Сергію, розмови потім. Спочатку виселимо загарбників.

За півгодини квартира спорожніла. Родичі вантажилися в таксі, нарікаючи на черствість та невдячність. Тамара Іванівна замкнулася у своїй кімнаті.

Юля та Сергій залишилися вдвох на кухні, серед уламків розбитих тарілок.

— Тепер поговоримо, — сказала Юля, сідаючи за стіл. — Що далі?

— Далі … — Сергій прибирав уламки. — Далі мені треба серйозно поговорити з матір’ю. Поставити остаточні межі.

— А борги?

— Розберемося. Якщо справді маємо — віддаватимемо. Але по суду офіційно. І не за рахунок нашої родини.

Юля кивнула:

— А мені?

— Тобі? — Сергій підвів голову. — Тобі я обіцяю, що більше нікого без твоєї згоди у цьому домі не буде. Нікого та ніколи.

— Це включно з твоєю матір’ю?

Сергій помовчав, потім тихо сказав:

— Мама може жити тут, поки допомагає з Катею і не втручається у наші справи. Якщо диктуватиме умови чи наводитиме рідню — з’їде.

— І ти їй це скажеш?

— Скажу. Прямо зараз.

Він попрямував до кімнати матері, але Юля зупинила його:

— Сергію.

— Так?

— Наступного разу не чекай, поки я зберу речі. Відразу приймай рішення.

— Домовилися.

Вони обійнялися посеред розгромленої кухні. За вікном уже стемніло, а попереду була довга розмова з Тамарою Іванівною, прибирання, і початок нового життя без непроханих гостей і нав’язаних зобов’язань.