Часто можна почути: якщо чоловік зраджує, винна жінка. «Перестала бути лагідною, охолола, не дає тепла». А хтось питає, чому вона охолола? Чому там, де колись було кохання, залишилися тільки втома та байдужість?

Я маю подругу, історія якої — приклад того, як повільно вмирають почуття. Спочатку у них із чоловіком все було як у всіх: сім’я, робота, мрії. Потім почалися сварки.

Він випивав, міг нагрубити, підняти руку. Вона терпіла – «заради сім’ї». Кілька разів йшла, але поверталася, коли він вибачався, клявся, що «все усвідомив».

Якось, після чергового скандалу, він справді взявся за розум: кинув пити, став заробляти, дбати про будинок. Здавалося, все налагодилося. Але роки принижень не минають безвісти. Кохання не витримало стільки пробачень.

Якось, повернувшись додому після поїздки до батьків, вона зняла постільну білизну і знайшла порожню упаковку від презервативів. Без пояснень. Без зізнань. Тільки крик та звинувачення у відповідь. Після цього між ними щось зламалося.

Вона перестала сердитись, перестала плакати — просто всередині вимкнулося все. Жили під одним дахом, та як сусіди. Він допомагав із сином, приносив гроші, але будь-який дотик викликав холод. «Він хороша людина, — сказала вона мені, — але я нічого не відчуваю. Навіть жалості».

Згодом у її житті з’явився інший — той, хто слухав, говорив добрі слова, здавався порятунком. Але цей роман закінчився розчаруванням: чужий інтерес виявився меркантильным.

Сьогодні вона знову з чоловіком за звичкою, заради дитини. Він змінився, став спокійним та уважним. Але, хоч би як старався, чашу не склеїш: тріщини залишилися.

Кохання йде не одного дня. Вона помирає потроху — з кожною брехнею, з кожним приниженням, з кожним «простим», сказаним без віри.

Тож перш ніж звинувачувати жінку в холодності, варто запитати: хто і коли загасив у ній тепло, яке вона стільки років намагалася зберегти?

Не поспішайте судити — іноді за мовчанням стоїть не байдужість, а біль.